VISNYK.NET: Червоноградський вісник

29 серпня 2003 року

 

 

СВЯТО, ЯКОГО ЧЕКАЛА УСЕ ЖИТТЯ

 

Історія-це політика в минулому, політика-це історія в майбутньому

 

Старенька, вкрита зморшками бабуся рано-вранці 24 серпня включила приймач, де транслювалася Служба Божа з Ватикану, а опісля підійшла до вікна і з усмішкою подивилася на ошатно вдягнених людей, що проходили повз, на купол величної церкви, на діток: як їм тепер вільно дихається! Близькі їй не заважали, аби та мала змогу побути зі своїми думками та спогадами наодинці. Для неї це свято стало найбільш урочистим, довгоочікуваним та вистражданим. Про що вона замислилася, що пригадала?

А думками вона витала в далекому серпневому дні 1934 року; тоді вона, 20-річна красуня, допомагала матері по хаті. Аж хтось постукав у двері: "Слава Ісусу Христу! Марійко, ходімо в "Просвіту", зараз буде репетиція п`єси "Наталка Полтавка". Казали, щоби головну роль неодмінно грала ти". Дівчина зніяковіла. "Та біжи вже,-посміхнулася мати,- ти й так весь день у хаті крутишся."

На репетиції людей було чимало. Марія взяла текст, пробігла очима, і за мить її високе сопрано линуло далеко за межі сільського клубу піснею про дівоче кохання, невимовне щастя й тугу. Розходилися далеко за північ, йшли веселою юрбою; ось і її вуличка. Але гарний чорнявий парубок іде слідом. Постояли, поговорили: "А я тебе іще давно вгледів, як ми разом в церкві на хорах співали"...

Їхній первісток Ізидор народився у 1938 році. Іван був людиною роботящою, працював у полі, мав худобу. Невелика сім`я мріяла про те, як із Божою поміччю стануть на ноги, візьмуть більше землі. Марія встигала переробити усю роботу, а вечорами її знову й знову кликали на ролі у виставах. Якось прочитала п`єсу "Дівочі мрії", і до душі їй припала головна героїня Орися. Востаннє зіграла на підмостках сільської сцени роль, немов би попрощалася зі своїми дівочими мріями, а донечку, що незабаром з`явилася на світ, чоловік нарік Орисею. Життя тривало. Коли діти вже спали, вдвох йшли до "Просвіти", де збиралося багато людей, читали вголос, мріяли про незалежну батьківщину, бо жили під пануванням Польщі, роздумували про те, коли можна буде жити і працювати у славу Божу у вільній країні. Здавалося, прийшла довгоочікувана воля у 1939 році, коли радянські війська ступили на польську землю, увійшли в їхнє рідне Коростенко. З якою радістю й надією зустрічали їх люди, цілували, дарували квіти, тільки от не знали й не могли знати, чим невдовзі обернуться для них щирі посмішки російських хлопців у танках. Згодом не стало вже в селі "Просвіти", закрили церкву, люди ходили сумні й пригнічені зрадою, але знову, як і колись, збиралися й мріяли про ту недосяжну вільну Україну і пошепки твердили слова, що закарбувалися у серці: "Ми Україні пропасти не дамо!"

Одного дня Івана покликали до сільради допомогти переміряти поле, вибіг у чому був - бо ж недалеко, крикнув Марійці, що за годину вже прийде обідати... Того дня сім`я не обідала і не вечеряла. Не прийшов Іван їсти й усі наступні дні, що повкладалися в десятиліття. Може щось вкрав чи зганьбив себе злим вчинком? Та ні! Був людиною побожною, трудящою, своїх дітей змалечку привчав до праці, любові до Бога, рідної землі. "Де він, що сталося, пошли хоч вісточку від нього",- благала Марія на колінах перед образом Пречистої. Доля дарувала їм тільки одну, останню зустріч. У дрогобицькій тюрмі до неї вивели побиту, з запеклою кров`ю людину, в якій не одразу впізнала свого чоловіка. "Пильнуй дітей, Бог милосердний, бо я вже не врятуюсь", - це були його останні слова. Так і залишилася Марія у свої 29 років ні вдовою, ні заміжньою. А незабаром на двір зайшли п'ятеро, вивели зі стайні худобу, забрали речі, посуд і наказали жінці одягатися. Двоє старших дітей утекли до тітки, а вона з Мироном на руках, якому тільки-но йшов восьмий місяць, пішла в нікуди. Рік провела у тюрмі - до цієї пори не збагне за що; з того періоду запам'яталися лише фарбовані в темний колір стіни і довгий коридор, яким водили на допити. А ще сморід солом`яної підстилки у камері, на якій довелося спати разом із малечею, брудна вода загальної на усіх калюжі, де купала дитя, та прісний смак рідкої тюремної юшки. Тоді ешелони на Сибір за людьми не прийшли, їх очікували аж на зиму, а поки в`язнів відпустили під розписку додому. Марія знала, що її неодмінно заберуть, і ні вона, ні діти не витримають суворого клімату та нелюдських умов, про які пошепки розповідали люди. Дітей забрала сестра, а Марія вимушена була переховуватися поміж добрими людьми аж до сталінської амністії на початку 1951 року. Скільки ж було радості того дня, коли нарешті вона повернулася додому! Посивіла жінка вглядалася в рідні обличчя діточок, вкривала маленькі голівки поцілунками. Та недовго довелося побути у рідному селі, бо вже у вересні 1951 року, згідно операції "Вісла", мешканців прикордонних сіл вивезли та розкидали по всьому колишньому союзу. Територія знову, як і колись, ставала польською. Марія з дітьми потрапили до Сталінської (нині Донецької) області; і знову чужина, невідомість, поневіряння по чужих людях. Лише гарячі слова молитви, які читали, коли вже навіть місяця на небі не було, підтримували їх, укріпляли душі. Тільки не знали, як молитися за свого Івана: серед живих він чи померлих, чи побачать його ще хоч раз?!.

До 1953 року навіть гадки ні в кого не виникало повернутися на Західну Україну, заспівати українську пісню, відчитати вголос молитву. А у 1954 році після смерті Сталіна люди, в яких вони жили на Донеччині, назбирали їм грошей, дали свій одяг, і знову дорога, але радісна-бо їдуть на батьківщину. І хоча ні хати, ні двору в них уже там немає, але оселитися ближче до рідної землі-про це тільки і мріялося довгими вечорами на чужині. В Червоноград приїхали у 1956 році, і одинадцять чоловік з родини оселилося на одинадцяти квадратних метрах кімнати в гуртожитку. Та чи хоч раз дорекла Марія небу за несправедливість та приниження?! Усі випробування долі зносила з християнською покірністю та твердим духом - пам`ятала слова, що пронесла їх через життя: Бог милосердний. Допомагала ставати на ноги дітям: усі вони вдень працювали, а надвечір сходилися до вечірньої школи у палаці Потоцького. Скільки усього пролетіло-пронеслося перед її вицвілими від сліз очима, вже й втомилася чекати звістки про чоловіка. І тільки у 1991 році невеликий аркуш паперу ліг перед нею на столі. Тремтіли руки, перед очима стрибали жорстокі рядки: "Дацько Іван Андрійович (19.01.1912р.н.). засуджений за ст.54 на 20 років. Помер 19.08.1945р. Похований в Іркутській області, Тайшинському районі поблизу села Шевченко, могила №10-25. Реабілітований посмертно". Маленький сірий клаптик, який виправляє історичні помилки, та чи здатен він виправити скалічені долі, повернути чоловіка, батька, брата?! Пізніше в архівах КДБ діти знайшли скупі відомості про жорстокий та несправедливий суд над татом, який відбувся лютневої ночі 1945 року, про страшні нічні допити, перегорнули протоколи із фальшиво-бюрократичними запитаннями. Червоною ниткою через кипи паперів з архівною пилюкою проходив напис: "Ми Україні пропасти не дамо"!..

Дивилася старенька на молодих людей, що йшли з церкви та весело щебетали рідною мовою - які ж вони щасливі! На вишиті сорочечки дітлахів, на матусь та батьків і пошепки вимовляла: "Все ще у вас буде: і гроші, і достатки, бо живете у вільній Україні, не боїтеся завтрашнього дня, не тремтите, коли до вас хтось стукає. І, може, переживаєте тепер нелегкі часи, але неодмінно все покращиться, Бог милосердний. Тільки вбережіть те, що маєте, не дайте пропасти нашій Україні"...

Ірина КУШНІР