VISNYK.NET: Червоноградський вісник

29 серпня 2003 року

 

 

У ТРИДЦЯТЬ РОКІВ СТАВ НАЧАЛЬНИКОМ ШАХТИ

 

Петро Проказін народився 1923 року у Старобільську, що на Луганщині. У 1941 році успішно закінчив десятирічку і подумки уже був студентом Донецького гірничого інституту, куди направив "папери", однак реалізувати цю мрію завадила війна. Юнака повезли у Кузнецьку школу льотчиків-бомбардувальників, але поки їхав, стало відомо, що її уже розформовано, натомість довелось вчитися на автомеханіка. Свій фах юнак досконало опанував, однак понюхати пороху на фронті не довелося - виконував інші не менш важливі завдання. У 1947 році у складі надсекретного полку, що базувався в Астраханській області, навіть допомагав молодому і тоді невідомому Сергію Корольову, що експериментував з літальними апаратами. Демобілізувався Петро Проказін у березні наступного року, а через кілька місяців став студентом Донецького гірничого інституту, факультету розробка вугільних родовищ.

- Важка промисловість тоді була "в моді", кругом велася відповідна агітація, держава всіляко підтримувала пріоритетну галузь. Я дуже добре вчився і навіть з 1951 року отримував Сталінську стипендію; порівняно із звичайною на ці 700 рублів молодій людині цілком пристойно можна було жити. Я встигав не тільки добре вчитися, а й не пропускав жодної кіноновинки, частенько із захопленням відвідував театр, а до пізнього вечора нерідко влаштовували танці під акордеон.

З дружиною Варварою Петро познайомився у 1948 році в рідному місті, однак побралися вони лише через п'ять років, коли закінчив інститут. Ось так вони крокують по життю разом уже півстоліття, долаючи різні труднощі, отримуючи насолоду від здобутків. Петра Проказіна по закінченні вузу було зараховано до аспірантури, йому пророкували хорошу викладацьку або наукову кар'єру. Однак він попросився на виробництво, у підземку, причому на найзагазованішу шахту. Потрапив на таке підприємство у Красний Луч помічником начальника пиле-вентиляційної служби.

- Я уважно придивився до процесу добування вугілля і прийшов до висновку, що можна працювати значно ефективніше, - згадує Петро Проказін, - я пішов до керівництва і виклав свої аргументи. А буквально на другий день мене уже представили як начальника вугледобувної дільниці. Труднощі мене не лякали, сталося так, що нормально влився у колектив, працював я пліч-о-пліч з хлопцями. Успіхи не забарилися, незабаром ми вже давали два плани. Але за ці досягнення директор нас частіше... сварив. Чому? Відповідь проста - фонду заробітної плати не вистачало на оплату прогресівки. Однак директор знайшов "вихід" - він доповів про неординарну ситуацію керуючому тресту "Краснолучвугілля". Через кілька днів до нас на шахту приїхав секретар райкому і повідомив, що є думка призначити мене начальником сусідньої відстаючої шахти. Хоч я був ще досить "зелений", однак відмовлятися від такої пропозиції не пасувало. У лютому 1954 року я став начальником шахти 5-біс. Виповнилося мені лише тридцять.

Важко, звичайно, тепер уявити тридцятирічного малодосвідченого чоловіка у кріслі високого начальника. Петро Проказін і далі щодень спускався у лаву, трудився поруч з рядовими робітниками. І ще один промовистий факт, у який важко повірити, - зарплата начальника шахти нерідко була меншою, аніж відповідна винагорода звичайним вуглекопам.

- Жив я тоді у двоквартирному будиночку буквально у двох кроках від шахти, - розповідає далі Петро Проказін, - за мною вже була закріплена персональна машина "Москвич-401". Вихідних у мене просто не було, адже не дай Боже щось -відразу біжать чи телефонують. Нерідко серед ночі піднімали - квапся, голубе, на рідне підприємство. А що робити, такі тоді люди були, про себе переживали мало, всі сили віддавали заради виконання спільної мети. З тих пір мені телефон настільки набрид, вдома вже багато років намагаюсь слухавку не брати.

Так, шахта у ті далекі вже роки працювала без відпочинку. Хоча формальні загальні вихідні все ж були - на 1 травня, 7 листопада. Однак тоді влаштовували дні підвищеного вуглевидобутку. Шахтарі залюбки працювали у такі свята, адже по виїзді з лави на них чекали теплі слова привітань і що найголовніше - грошова подвійна премія і кошик, наповнений продуктами. Ось тоді й наступали години загальних веселощів. А те, що шахтарі уміють гучно святкувати, загальновідомо. До речі, окрім революційних, шахтарі завжди відзначали й релігійні свята. Зрозуміло, вони тоді не були офіційними, тому їли кутю чи паску в сімейному колі. Зловживання алкоголем суворо засуджувалося: гірника, що з'являвся на робочому місці напідпитку, "виховувала" сама ж бригада, присоромлений досить швидко виправлявся. У 1957 році Петра Олексійовича Проказіна нагородили першим орденом "Знак Пошани" за успішне виконання п'ятирічного плану. "Ходили розмови, що трест пропонував на Героя соціалістичної праці; кажуть, міністерство "зарубало" це подання, бо "не положено" було ще на той час таке звання, але задоволений і цим.

А через три роки доля закинула Петра Проказіна у далекий Прибузький край. Його доброго приятеля, начальника іншої краснолуцької шахти Івана Мартиненка у 58-му запросили очолити трест "Нововолинськвугілля". Той успішно освоївся на Західній Україні, а через рік вже почав Петра агітувати приїхати, тим більше, що здавалась в експлуатацію третя "Великомостівська". Проказін прилетів, узгодив свою кандидатуру в обкомі, інших високих кабінетах, проте перебратися у Львівсько-Волинський басейн не зміг, бо... не відпустили. Виявляється, в гірничому інституті, де він викладав, йому "усміхнулося" підвищення. Через рік все ж молодий, але вже досвідчений фахівець приїхав у Прибужжя на посаду начальника новозбудованої шахти №5 "Великомостівська". Ніщо вже не завадило його бажанню, хоча знову не відпускали. Тоді Петро Олексійович пішов до помічника прокурора Донецька із клопотанням. Та все дивувалась і казала, що не пригадує випадку, аби із доцентів "рвалися" на шахту, однак посприяла, щоб це питання позитивно вирішити.

- Колектив "п'ятої" підібрався дружний, в копальні працювали робітники та ітеерівці 14 національностей, конфліктів на цьому грунті ніколи не виникало. Уже на другий рік експлуатації наша шахта вийшла на планове середньодобове навантаження - 2000 тонн вугілля за добу. А ще через деякий час ми першими в басейні освоїли вузькозахоплюючий вугледобувний комбайн 2К-52. За час мого керівництва було подвоєно вуглевидобуток і за рахунок прибутків зведено ціле селище одно-, дво- і чотириквартирних житлових будинків, гуртожиток, школу.

Після успішного керівництва шахтою №5 "Великомостівська" Петро Проказін став заступником технічного директора з науки виробничого об'єднання "Укрзахідвугілля", згодом трудився помічником головного інженера "Нововолинськвугілля", активно працював на різних відповідальних посадах до 1998, коли у віці 75 років звільнився з шостої "Великомостівської". Далеко не кожному вдається таке довге активне трудове життя. За досягнення на "п'ятій" Петро Олексійович удостоєний ще одного ордена "Знак Пошани", а різноманітних галузевих відзнак і не злічити. Заслужений ветеран каже, що завжди був на своєму місці, яка б ситуація не була в країні - сумлінно виконував виробничі обов'язки. Не байдикують з коханою дружиною Варею і зараз - адже чималий земельний наділ потребує копіткої щоденної праці. Ще у дитинстві він мріяв про кролі і лише на схилі життя реалізував цю мрію. А ще Петро Олексійович Проказін - інтелігент з великої літери, має велику бібліотеку художньої літератури, зберігає і досі підшивки журналу "Наука і життя".

Петро Олексійович з приємністю згадує своє бурхливе і насичене життя. Ось він ділиться спогадами про робочу поїздку партійно-господарської делегації до угорських колег, розповідає про свої аматорсько-рибальські трофеї, сімейні виїзди на природу до панського лісу, що неподалік Соснівки. Мій співрозмовник до 80 років зберіг ясний розум і блискучу пам'ять. З математичною точністю він називає цифри полків, де колись служив, населених пунктів, прізвища, кількість вуглевидобутку, інші визначні події, котрі назавжди зафіксував, ніби сфотографував.

- День шахтаря для мене особливе свято. В цей день завжди піднесений настрій, згадую роки, прожиті і вистраждані на вугільній ниві, товаришів. - Голос Петра Олексійовича якось забринів по-особливому, з очей скотилася скупа чоловіча сльоза. - Я міг би багато цікавого ще розповісти молодому поколінню, шкода, що в цьому немає потреби. На День шахтаря у Червонограді завжди проводиться чимало цікавих заходів, однак я завжди подумки у шістдесятих, сімдесятих, коли все ж святкувалося інакше. Веселіше, бо молоді і дужі були. Коли "генералом" був Ярослав Наливайко - збирали ветеранів у "Ровеснику", ми душевно спілкувалися, раділи, як діти. Минулого року чомусь мене не згадали. Сумно. Ось ще був зворушливий і яскравий захід на моїй рідній "п'ятій" ВМ з нагоди її сорокаріччя. А тепер там усе із землею зрівняли. Я не був на тому місці і ніколи не відвідаю цю жахливу пустку, де колись вирувало життя, зеленіли дерева, височіли копри. Розумієте, душу свою там залишив...

 

Олександр ЮНКО