VISNYK.NET: Червоноградський вісник

24 лютого 2003 року

 

 

ЗГАДАЙТЕ СЕБЕ ТАКИМИ

 

„Чим більше в світі зла, тим більше причин для творчості.”

А. Тарковський

 

Як давно це було! Ту зустріч донині сприймаю, як подарунок долі. Ми тоді потрапили в гості до художника.

Вузький довгий коридор, високо під стелею дерев’яний стелаж, на якому дуже тісно – картини, великі й малі, в рамках і без. Як вона тоді їх вибирала, чи не вибирала зовсім – брала перше, що потрапляло до рук? Ми з якимось внутрішнім трепетом, в якомусь гострому передчутті сидимо й чекаємо, тихенько перемовляючись. На якій із картин я замовкла – першій чи десятій – не пам’ятаю. Але впевнена: було це десь на самому початку. Скільки ж їх було, картин? Бачу, як вона стоїть в дверях, худенька, коротко стрижена, в потертих джинсах. Десь в кутиках губ, глибоко в погляді – лукава посмішка. Запитання, як щось матеріальне, до чого можна торкнутися, зависає в повітрі: „То як, діставати ще?”

Тепер я, напевне, вибачилась би і пішла в місто, в ліс, в світ – все одно куди. Для того, щоб спробувати в собі побачене, щоб прийти в себе, зрозуміти, як жити далі з усім цим. Так, мабуть, зробила б я, нинішня. А тоді... Тоді мені раптом здалося, що вмираю – така досі не знана перенасиченість, така смертельна втома раптом огорнула. Здавалося, якщо вона дістане ще одну картину і я її побачу – мені кінець!

Напевне, ніхто тоді й не помітив, що зі мною. Чи вона все-таки зрозуміла? Мабуть, зрозуміла, бо чекали нас попереду роки складної високої дружби. Такої високої, що, на жаль, як люди, так і не змогли втриматися на такій висоті...

Я чекала цю дівчинку. Багато про неї чула, захотіла познайомитися. Коли, відчинивши двері, побачила її на порозі, не змогла приховати свого здивування – зовсім не такою уявляла. В першу хвилину навіть здалося, що гітара, яку тримала в руках, вища за неї.

Пили чай, розмовляли. А тоді вона взяла гітару і заспівала. Куди й поділася тендітна юна дівчинка? Те, справжнє і вічне, підняло її, разом з нею і всіх нас на таку вершину, де повітря розріджене й чисте, де кожна твоя клітинка тремтить від солодкої муки.

На жаль, це була перша й остання наша зустріч. Де ти, дівчинко? Про що співає зараз гітара?..

 

 

Для чого все це розповіла вам? Щоб мої спогади допомогли і вам повернутися в хвилини справжнього щастя, яке колись дарувало вам мистецтво. Хотіла, щоб ви згадали людей, котрі особисто вам принесли це незрівнянне ні з чим іншим щастя. Згадали себе в хвилини повної душевної віддачі. Такими, які ви можете бути. Якими ви є!

Наталія КОВАЛЕНКО.

Бути нещасним дуже легко: будь-хто здатен на це, бо для цього не потрібно ні розуму, ні мужності. Ось чому у всьому світі так багато нещасних людей: це дешево, це нічого не коштує...

Отто.

Читаючи міні-есе п.Наталі Коваленко, аналізуючи їх, перш за все думаєш про абсолютну унікальність кожної особистості. Але як часто людина „розмінює” цю свою унікальність: живе, як всі, говорить і думає, як всі, поводить себе, як всі. І починається її шлях вниз. Бо такою вона створена: стояти на місці не може, йде вперед і вгору, або назад і вниз, іншого не дано. То чому б не вгору? Чому за абсолютно однакових умов, певних життєвих обставин одна людина живе з радістю, посміхаючись сонцю, небу і людям, і говорить: „Світ прекрасний. Я – щаслива”, а друга скиглить і стогне, отруює життя собі і своїм близьким, світ навколо і всі люди для неї – зло і мерзенність. Чому? В кінці кінців, як сказав один мудрець, для того, щоби стати щасливим чи нещасливим, потрібно виконати однакову кількість роботи. Зусиль до того і до того прикладається однаково. І все ж таки в своїх нещастях ми найчастіше звинувачуємо не себе, а інших. Чому легше сказати про марність зусиль, ніж спробувати щось змінити (перш за все в собі)

І згадався давній міф про царя Кориди Сізіфа, який міфологічні словники подають як ілюстрацію до марної, безглуздої, безрезультатної праці: Сізіф приречений богами вічно котити на гору важкий камінь, який раз у раз зривається і скочується вниз, і ніколи той камінь на горі не опиниться. Головний смисл всіх інтерпретацій цього міфу полягає в марноті зусиль людини, в абсурдності її буття, бо людство приречене на несвободу: те, що судилося, людина змінити не може.. Але людина може не змиритися з цим. І на давній міф про Сізіфа можна подивитися зовсім з іншого боку. Хто сказав, що Сізіф як маріонетка виконує марну безсенсну працю? Він давно вже забув і про покарання, і про те, що він приречений ніколи цей камінь на гору не вкотити. Для нього вже давно існує тільки Гора і бажання її підкорити. Все своє життя Сізіф намагався зробити неможливе можливим, і рано чи пізно він вкотить той камінь на Гору. І переможе. ВІН ЦЕ ЗРОБИТЬ! Я вірю.

 

Олена ШОВКОВА