VISNYK.NET: Червоноградський вісник

13 лютого 2003 року

 

 

ЛЕСЯ ЧУДІЙОВИЧ:“ДЛЯ НАС НАЙВАЖЛИВІШЕ ТЕ, ЩО МИ РАЗОМ...”

 

День святого Валентина набув популярності в Україні порівняно нещодавно. І видається, що романтична традиція зізнаватися в коханні одне одному саме 14 лютого надовго переживе сьогоднішнє покоління Ромео та Джульєтт. Проте, як не важко сказати комусь: “Я тебе люблю”, набагато важче пронести почуття кохання через роки. Деяким людям це вдається. І не буде перебільшенням сказати, що стабільність родинного вогнища значною мірою залежить від ЖІНКИ, її толерантності, життєвої мудрості, терпіння, вміння згладжувати гострі кути, бути “зіркою” чи вірною тінню свого судженого в залежності від ситуації. Словом, така, якій і через десятки років чоловік знов і знов може освідчитися в коханні.

Сьогодні в гостях у “Вісника” пані Леся Чудійович, дружина міського голови Червонограда – жінка, якій, мабуть, властиві всі ці риси. І вона, і її чоловік зробили непогану кар’єру, проте високі посади не змінили їх. Зокрема, чого вартий лише той факт, що у родини Чудійовичів є чудова традиція, яка не змінюється з роками – на роботу вони завжди ходять разом…

 

 

– Хотілося б почути історію Вашого знайомства…

–Ми познайомилися у Львові. Більше того, п’ять років провчилися в одній групі. А одружилися на четвертому курсі. Ми довго спілкувалися як друзі, я бачила, як Ігор поводиться в різних життєвих ситуаціях, пересвідчувалася, що ми однаково дивимось на світ. Так прийшло відчуття, що ця людина мені близька. Вже тоді я зрозуміла, що з ним буде легко у житті, бо він є людиною сильною.

–Очевидно, тепер, відколи Ваш чоловік на високій посаді, небагато часу залишається для спілкування, для сім’ї?

– Я давно змирилася з тим, що мій чоловік багато працює. Колись в молодості намагалася щось змінити, але зрештою зрозуміла, що по-іншому він працювати не вміє. Може, це видасться комусь дивним, але ми й зараз намагаємось бути разом якнайчастіше. Єдине місце, куди чоловік вирушає сам, – це футбол (відколи працює у виконкомі, грає в команді ветеранів).

Якщо їдемо відпочивати, то тільки всією сім’єю. Чи то на море, чи на Сколівщину, де живуть батьки Ігоря Івановича. Подорожуємо не часто. Можливо, тому і не маємо власного авто. Хоча така мрія в чоловіка була. Але спочатку не було такої можливості, згодом Ігор Іванович як начальник ШБУ користувався службовою машиною.

–Кажуть, що “діти – зменшені копії своїх батьків”. Як Ви вважаєте, чи успадкували ваші діти риси батьків і які саме?

– У нас дві доньки. І для них батько є справді авторитетом. Старша Уляна за вдачею пішла в батька – така ж наполеглива. Їй завжди краще давалися точні предмети. Тож зараз “гризе” науку, навчається на економіста.

Іринка – ще школярка. Захопилася учнівським парламентом, їй подобається працювати в ньому. І ми бачимо, що донька стала активнішою, більш впевнено почувається.

- Службові обов’язки забирають багато часу. Ваш чоловік керує містом, ви – одним з відділів міськвиконкому. А хто керує вдома? – Ми завжди багато працювали обоє, тому вдома немає такого, що хтось кимось керує. У кожного завжди були розділені обов’язки, навіть у дітей. Зрозуміло, що більшість домашніх справ лягає на мої плечі. Особливо зараз. Скажімо, кожного дня треба прасувати. Деколи це набридає. Але чоловік ніколи не висловлює жодних претензій, якщо я чогось не встигла. Для нього не є проблемою самому попрати, випрасувати костюм чи сорочку.

– А якщо чоловік приходить додому чимось знервований чи засмучений…

– Такого просто не буває. Ігор Іванович залишається на роботі, поки не залагодить всі справи, тому повертається додому не раніше 8-9 години вечора. Але вдома намагаємось дотримуватися одного правила: “Наш дім – це наша фортеця”. Ніяких робочих проблем за вечерею ми не обговорюємо. Я навіть не можу визначити, який в нього був день – спокійний чи напружений.

Зрештою, так само і на роботі. Хоч ми працюємо в одному приміщенні, напевно, на пальцях можна перерахувати, скільки разів я була у нього в кабінеті. Суто по роботі я звертаюся до його заступника з економічних питань.

– Чи не помічали такої закономірності: чим вищі посади займає Ігор Іванович, тим важче мати безкорисливих друзів?

– Справжні друзі – це ті, що були з нами з молодих років, наші куми, з якими разом виховували дітей. Тобто це дуже тісне коло друзів. А знайомих, з якими доводиться спілкуватися, звичайно більше...

- Однак певні знайомства, мабуть, потрібно підтримувати – адже і про кар’єру доводиться дбати… - Ніколи не ставили собі за мету робити кар’єру. Треба просто працювати, а все решта, як кажуть, додасться. Для нас найважливішим є те, що ми разом. Ніколи не можна надіятися лише на свою посаду. Ми розуміємо, що прийде час і чоловікові доведеться шукати іншу роботу. Я готова до цього. Зрештою, під час виборів, я не дуже переймалася тим, хто переможе.

– Як розв’язуєте вічну жіночу проблему: що одягнути?

– Я виросла не в багатій сім’ї, звикла цінувати копійку. І завжди до покупок ставилася дуже економно. Зараз маю можливість купити дорогі речі, мене ніби ніхто не обмежує. Але купувати надто дорогий одяг не вважаю за потрібне. Також ніколи не купую тільки з причини, що мушу обов’язково мати щось нове.

– Ви вважаєте себе щасливою жінкою?

-Я щаслива, що маю такого чоловіка. Для нас найсуттєвішим завжди було і є не гроші, а те, чого вдалося досягнути, зберігши довіру один до одного.

Розмовляла Галина ПАХОМОВА