VISNYK.NET: Червоноградський вісник

11 липня 2002 року

 

НОТАТКИ БЕЗРОБІТНОЇ


Високочолі економісти стверджують, що безробіття є закономірним продуктом функціонування економічної системи. Міжнародна статистика показує, що майже третина працездатного населення земної кулі, - а це близько одного мільярда людей - безробітні.
За розрахунками Міжнародної організації праці, рівень економічного безробіття в Україні становить 11% (разом із “прихованим”) . Приблизно такий же відсоток незайнятих зафіксовано в деяких країнах Європи: у Бельгії, Франції, Німеччині. Що поробиш, ринкова економіка вимагає жертв. Але чому цією жертвою повинна бути я?
У ЛІСІ БЕЗРОБІТНИХ З’ЯВИВСЯ ПАРТИЗАН
Точніше, партизанка. З метою конспірації придумано “легенду”: “Неодружена мешканка Червонограду, студентка-заочниця ІV-го курсу економічного факультету, зі знанням трьох мов (не рахуючи української) і оргтехніки, комп’ютерно грамотна і гм… нібито достатньо приваблива шукає роботу. Будь-яку. Краще оплачувану. А ще краще – добре оплачувану. Самотніх чоловіків, які шукають розваги, прошу не турбувати”...


Тепер залишається знайти бажаючих дати мені роботу, високу зарплатню і соціальні пільги, гарантовані законом. Пошук починаємо з газет. Перша пристойна пропозиція, що потрапила мені на очі – посада менеджера з реалізації панчішно-шкарпеткових виробів для фірми “Дюна”. І зарпату обіцяють непогану, і відрядні платитимуть, ще й можливі бонуси у разі укладення нових контрактів. Моя “легенда”, очевидно, сподобалася менеджеру. І він запросив мене на співбесіду.
Однак, від співбесіди до запису в трудовій ще далеко. Не розраховуючи особливо на мою псевдо “незакінчену вищу освіту”, вирішила не відкидати жодної можливості працевлаштування. І зателефонувала за номером, поданим в оголошенні про прийом на роботу офіціанток та барменів. Умови звичайні: два тижні на місяць, зарплата від 180 гривень, години праці від 12.00 до 24.00. Ще можна сподіватися на чайові, але про це мені по телефону, звичайно ж, не сказали. У барменів, незважаючи на високий заробіток, вочевидь теж є можливість покласти собі до кишені кілька додаткових гривень, а ось яким чином – здогадайтеся самі. Але якщо вам за 30 і ваша фігура за параметрами наближається до Писанки, а не до Міли Йовович, ваші шанси стати “королевою харчоблоку” суттєво знижуються. Залишаю нагоду заробляти на “хліб насущний” у сфері громадського харчування на потім, бо…
“Перспективна міжнародна компанія запрошує на роботу … Оплата найвища.” “Ось мій зоряний час, ось де можу я застосувати своє знання мов, оргтехніки і комп’тера!”, -- радісно думалося, коли телефонувала в офіс компанії, який насправді зовсім не відповідав моїм наївним уявленням про контору перспективної компанії. Представництво “міжнародної та перспективної” розміщувалося у маленькій, темній кімнатці, і там не було ані комп’ютера, ані оргтехніки, яку б я могла застосувати. Я зрозуміла, що влипла: зараз мені запропонують розповсюджувати “Ньювейс” чи ще якісь суперядучі препарати або ж списані медикаменти. “Ні, що ви, ми пропонуємо роботу у сфері обробки інформації,” – запевнив мене симпатичний вербувальник, однак відповіді на питання, яку саме інформацію доведеться обробляти не давав. Близько десяти хвилин я марно намагалася дізнатися хоча би ім’я компанії з кількамільярдними річними обертами, у якій, можливо, працюватиму, аж нарешті вербувальник, чи то пак менеджер, вичавив з себе: “Гербалайф.” Чи треба вам пояснювати,, з якою швидкістю я втікала з так званого офісу?
Останній шанс знайти працю – Бюро з працевлаштування. Та ж “легенда”, та ж партизанська підступність. Мій стандартний набір професійних навичок офісної леді керівника бюро не вражає. Він дещо розчаровано дізнається, що у мене за плечима нема навіть “бурси”, але мені можуть запропонувати роботу рекламним агентом (без зарплати, на відсотках). Якщо виявиться, що я насправді знаю, що “PHOTOSHOP”, “FREEHAND” та “COREL DRAW” – то не назви музичних груп, а комп’ютерні програми, є шанс отримати працю оператором комп’ютерів. Якщо, звичайно, окрім того, що знаю, вмію в тих програмах працювати. І зарплата буде вищою за офіціантську. У бюро по працевлаштуванню зі мною принаймні були чесні. Не обіцяли ані “золотих гор”, ані миттєвого прийому на роботу після заповнення анкети (яка коштує 1, 50 грн.). До речі, як би мені знайшли роботу, мусіла б заплатити за послуги лише 25 гривень, що, погодьтеся, є божою ціною. Загалом, легше знайти працю чоловікам, аніж жінкам, особливо тим, що вміють керувати вантажівками, столярувати, знаються на механізмах та електроприладах. Всі зарплати – більше мінімальних, але… Хто з нас бажає працювати по максимуму, щоби мати мінімум? Я не згодна. Тому “неодружена дівчина, студентка-заочниця економічного факультету…” шукатиме роботу деінде. Бажано в країні, де мінімальна зарплата вища за зарплату українських міністрів.
В Україні вжа давно існує суспільний прошарок, який дотепники називають “нові бідні”. Це переважно працюючі люди, заробіток яких, однак, нижчий чи трохи вищий за межу бідності.
Лікарі, вчителі, вчені, інженери, які ще донедавна мали середні за національними стандартами доходи, нині здебільшого опинилися серед “нових бідних”. В Україні бідність дуже часто стає супутником не просто освічених і кваліфікованих людей, а людей працюючих, причому в режимі повної зайнятості. Майже чверть працюючих отримують зарплату нижчу від межі бідності, хоча і не встановленої офіційно, але відомої навіть школяреві.
Отож не дивно, що молодь не бажає працювати за копійки. А ось представники старшого покоління психологічно не налаштовані на трудову діяльність. І як результат низького рівня громадян, маємо міграційний відтік. Щорічно протягом 1994—2000 років через міграцію загальна чисельність населення України скорочувалася приблизно на 90 тисяч чоловік — найбільш активних, ініціативних, освічених. Не слід забувати про те, що офіційні дані віддзеркалюють лише верхівку айсберга. Значна частина мігрантів (особливо тих, хто від’їздить на заробітки) залишає територію країни нелегально. Україна перетворилася на постачальника дешевої й досить кваліфікованої робочої сили в багато країн близького й далекого зарубіжжя. За даними Національного інституту українсько- російських відносин, лише в Росії працюють понад 300 тисяч наших співвітчизників. Понад 150 тис. українських громадян трудяться в Італії, понад 100 тис. — у Чехії та Словаччині, 25 тис. — у Португалії. Вирушаючи у далекі світи, українці сподіваються покращити свій добробут. Комусь це вдається, комусь – ні, але це вже окрема тема.